Про Тро

[arbeka]

3 часа назад

Наткнулся в «фейсбуке» на интересный текст «трошника» из 112-й бригады — целая простыня с рассуждениями на тему использования ТрО на фронте, каковую простыню стали перепащивать его коллеги со сдержанной ремаркой «и так во всех батальонах ТрО».

Мне лично кажется, что текст звучит сильнее на языке оригинала, но тут же у одной половины подгорит по идеологическим причинам, а другая тупо не врубится во «много букв» на украинском. Так что выкладываю под спойлером вторую часть текста (с некоторыми купюрами), предваряя ее кратким пересказом первой части: начало 2022-го, на волне патриотизма стремительно множатся батальоны ТрО, героизм и превозмогание первых недель сменяются рутинной службой и томительным ожиданием отправки на фронт. Ну и дождались:
.........
… ТрО на бумаге — то же самое, что и ВСУ: пехотные соединения бригадного уровня, сверх меры укомплектованные мотивированными бойцами. Только, в отличие от старых или только что сформированных бригад ВСУ, они не имеют ни своей артиллерии (кроме легких минометов), ни своей бронетехники, ни складов с БК, ни логистики, ни регулярных пополнений, ни опыта боевых действий уровня батальона/бригады. Так что же делать с таким количеством пехоты? Правильно, прикомандировать к более опытным [армейским] бригадам. У которых все это есть, хотя бы и на бумаге.

Тут-то и начались черные страницы. Потому что у каждой бригады-патриарха есть свой участок фронта, а на этом участке обязательно имеется проблемное место — пристреляное врагом, неокопанное, наполовину окруженное, обреченное, потенциально уже потерянное. Однако держать линию на карте надо. И кого же комбриг отправит латать дырки в собственной обороне? Своих людей, за которых он отвечает или приданное подразделение ТрО? Кого не жалко? Вот ТрО и заходит пешком (а не на заезжает на броне) на позиции, которые по карте как бы свои, а по факту заняты противником. И сидит на таких позициях безвылазно неделями, потому что про ТрО попросту забывают. Забывают при отступлении, при эвакуации, при доставке БК. Так и заходит ТрО в практически окруженный город на букву Б., из которого в то же самое время выводят важные бригады. Про это даже в официальных новостях писали.

И таких историй — тысячи. ТрО не жалко. ТрО повсюду затычка. ТрО в списке пополнений — на последнем месте. ТрО всегда виновата в провалах на фронте, потому что отчетность пишут бригады-патриархи. А то, что невестка обосралась — так это всем известно. А если и этих сточат — пришлют следующих.
ТрО сейчас – это не то ТрО, которое было два года назад. Это битые войной люди, которые еще не перевелись в другие подразделения, пока это было возможно, не списались за взятку, не потеряли руки-ноги или жизнь. Это смертельно уставшие люди, у которых здоровье еще не сточилось нуль, а психика не пошла псу под хвост. Это одержимые, у которых уже осталось той романтической мотивации, но у которых есть злость на всех. Холодная и спокойная злость людей, которые понимают, что их фарт скоро закончится. Что их будут стачивать до последнего. Что на них будут вешать всех собак за чужие проебы. Потому что эти недобитые остатки ТрО, которые уцелели никто ни реорганизовывать, ни демобилизовывать не собирается. Потому что ТрО — просто прикомандированные. Просто затычка.

Когда-нибудь я расскажу десятки историй, как «сраное тэрэо» держалось там, где проваливали фланги десантники и штурмовики (…) 90% батальонов ТрО, как бы не самой мотивированной пехоты за все время вторжения, сейчас небоеспособны. Они не в состоянии физически выполнять те задания, которые им нарезают в штабах бригад-патриархов. Некому там уже воевать. И все это прекрасно понимают, однако продолжают нарезать эти приказы. Потому что остались целых 10%, которыми можно еще какое-то время затыкать дырки — затыкать самыми достойными людьми, которых я встречал в своей жизни. Теми, которые будут тянуть до последнего, даже когда вариантов уже не останется.

PS Иллюстрация к написанному: текст написал несколько дней назад, сидя на позиции. Сегодня утром сменялись под огнем СПГ и 82-мм минометов. Мы уезжали на [«Мицубиси»] L200, наши бригадные друзья на М113. Без потерь.
...........
Hazarescu
2 часа назад

«Бойтесь быть приданными…» © Максима первой чеченской
перегрев
1 час назад

Особенно страшно быть приданым бригаде по стандартам НАТО, когда тебя неделю назад поймали на улице, а теперь ты тримаешь Новосёлку первую

Comments

[belkafoto.livejournal.com]

Сергій Рубнікович
entsrodopSut c:s23e 3a0ada u5aa1fgmjl3h14a1o3i611t2 ll05m ua ·
Дуже довгий допис про шеврон
#206_живи
Якщо відмотати час на два з половиною роки, якраз на останні дні лютого 22, то це і буде початкова точка мого розлогого міркування на тему.
Тоді я ще до кінця не розумів у що вляпався. На що підписався. Скільки це триватиме. І як сильно я триматимусь за неминуче.
ТРО. Територіальна оборона.
Ті самі люди, які в перші дні вторгнення стояли в кількатисячних чергах за зброєю, які отримували калаші з камазів, інструктажі вже на позиціях, а еквіп або трофейний, або що бог дасть. Чоловіки та жінки, які не роздумували, чи варто обороняти свій дім і чи варто битися за своє.
Після першої хвилі шоку офіцери ТРО, які на 70% свого складу не мали досвіду (лише студентську кафедру), а на інших 30% - компетенції керувати кадровими військовими (на той момент
такий поділ ще був прийнятним) - взялися наводити лад у новосформованих батальйонах. Тобто намагалися зайняти людей хоча б чимось, розпихаючи їх по блокпостах на другорядних дорогах під Києвом.
Усяке навчання у нас було на рівні внутрішньобатальйонної самоорганізації, бо серед наших на той момент ледь не 900 юнітів лише одиниці мали військовий досвід часів АТО/ООС і намагались його передати.
Вчорашні цивільні навчались спрагло, розуміючи, що іншої науки не отримають. Окреме питання - наскільки той досвід був релевантним. Бо окрім п'яти правил стрільця від одного вояки я також чув п'ять правил пройобщика від іншого. Проте все це залишалось на рівні розмов, бо щоденний цілодобовий наряд, розділений між трьома змінами, сам себе на морозі не відстоїть.
Тоді, у перші тижні, я всіляко намагався дістати бригадний шеврон, аби носити його з гордістю.
Тоді я пишався бути долученим саме до цього роду військ. Всі ці історії про харківське та сумське тро, яке розривало цапакську

[belkafoto.livejournal.com]

спецуру, всі ці легенди про тро в Ірпені та під Мощуном - навіть охороняючи бориспільске шосе та не бачивши ще жодного ворога - я неймовірно пишався такими ж, як я сам. Кращими за себе. Тими, з ким я в одному строю.
Та пройшло кілька місяців маринування та тих самих постах. Кілька місяців безініціативного неробства. Бригадний шеврон зник зі списку моїх обвісів. Всі десь воюють, 72 після Києва перекинута в люту м'ясорубку, всі бригади, які себе поважають, не ховаються від бойовища.
Почались меми про закарпатське/львівське/підставити своє Тро на тилових блокпостах, обвішане з ніг до голови. Почалась плутанина між Тро і дфтг, в перші місяці ще малопомітна, але принципова. Почались сердиті дописи про бомжів з автоматами на блокпостах, які заважають розсікати по Києву тим, хто до нього щойно повернувся.
Стало соромно ходити по столиці в формі.
Соромно сидіти в тилу.

Кивали тоді головами на закон про територіальну оборону, мовляв Тро не можна використовувати за межами їхніх областей. Та потім його урочисто переписали, всі бригади Тро ввели у склад сухопутніх військ як легку піхоту і без тіні сумнівів відправили на схід.
Тут відразу виникло певне нерозуміння ситуації. Тро - на папері - те саме і таке саме ЗСУ. Піхотні з'єднання бригадного рівня, понадмірно укомплектовані вмотивованими бійцями. Мають того самого ворога, ті самі позиції на лбз, ті самі штурми та обстріли. Але, на відміну від старих чи новостворених бригад ЗСУ, вони не мають ні своєї артилерії (крім легких мінометів), ні своєї бронетехніки (на перший виїзд ми мчались на богданчиках), ні своїх складів забезпечення чи боєприпасів, ні налагодженої логістики, ні регулярних попвнень, ні досвіду ведення бойових дій рівня батальйон/бригада. То що ж робити із такою кількістю піхоти?
Правильно, прикомандировувати іншим, досвідченішим бригадам. У яких все те є, хоча б на папері.

Тут і почались чорні сторінки.
Бо у кожної бригади-патріарха є шматок фронту, а на тому шматку обов'язково є проблемне місце - пристріляне, неокопане, напівоточене, приречене, потенційно вже втрачене. Але тримати лінію на карті потрібно. І кого ж комбриг відправить латати дірки у власних оборонних порядках? Своїх людей, за яких він відповідає? Чи приданий підрозділ Тро? Кого з них не шкода?
Але так, те Тро заходить пішки (не заїжджає на броні) на позиції, які по карті мають бути свої, а по факту зайняті ворогом. І так, те Тро сидить на позиціях тижнями безвилазно, бо про них просто забувають. Забувають при відступі, при евакуації, при постачанні бк. І так, те Тро заходить у майже оточене місто на букву Б, звідки в той час виводять важливі бригади. Про це навіть в офіційних новинах писали.
І таких історій - тисячі.
У мене багато знайомих у різних батах Тро. І серед них нема жодного, до підрозділу якого не поставились би ідентично.
Тро не шкода.
Тро затичка від всіх дірок.
Тро в пріорітетності поповнень аж у кінці списку.

[belkafoto.livejournal.com]

Те ж саме Тро завжди винне в провалах фронту, бо звітність подають бригади-патріархи. А те, що всралась невістка - відомо всім.
Та і якщо цих сточать - пришлють наступних.
Всі наші БР-ки - безтермінові. Тобто, до останньої боєздатної людини. Кожен наш виїзд - до різної бригади. Кожна наступна бригада - гірша за попередню. Цю, до якої причеплені зараз, ми б могли вчити воювати. Та ми й вчимо її воювати, на рівні взаємодії між постами та рівні розуміння ведення бою. Але наш бат, у якому зараз не набереться навіть 300 чоловік (із яких третина на лікуванні, а ще третина - на позиції не ходять, бо не по масті воно) розсмикано на три частини до трьох різних бригад. Звісно ж, нам нарізані найкращі позиції. В перших, так би мовити, рядах. А той цикл організації роботи та ведення бою, який ми вибудовували на попередньому виїзді, викинуто на смітник, бо у кожному штабі є свої командири, навіть якщо в комплекті з цирозом та паркінсоном.
Тро зараз - це не те Тро, що було два роки тому. Це биті війною люди, які ще не перевелись в інші підрозділи поки це було можливо, не списались за грубі гроші, не втратили кінцівки чи

життя. Це вкорінь втомлені люди, у яких здоров'я ще не сточилося в нуль, а психіка не зійшла на пси. Це затяті люди, які не мають вже тієї романтичної мотивації, проте мають злість на всіх. Холодну і спокійну злість людей, які розуміють, що їх фарт скоро закінчиться.
Що їх сточуватимуть до останнього.
Що на них вішатимуть всіх собак за чужі провтики.
Бо ті недобитки Тро, які залишились - ні реорганізовувати, ні демобілізовувати ніхто не збирається.
Бо Тро - просто прикомандировані.
Просто затичка від всіх дірок.
І якщо командування бригад Тро і сил Тро не має гідності взяти на себе відповідальність за своїх людей, не має бажання чи здібностей повоювати НОРМАЛЬНО як повноцінна бригада (а такі випадки є) то вже й пізно їх набувати.
Колись я розповім десятки історій, як "сране терео" трималось там, де провалювали фланги десантники та штурмовики. Як за свій кошт купували та вимінювали боєприпаси. Як хлопці та дівчата робили неможливе - на характері, на емоціях, на відданості своїм.

А зараз лише скажу, що для піхоти найважливішим є відчуття впевненості - що їх прикриють, що їх витягнуть, що про них потурбуються. Що вони не самі. І що вони не м'ясо.
Тому найважливіше вміння командирів - це відчуття створити своєю роботою.
"Дєржацца да паслєднєва! Ета пріказ! Всє в тюрьму пайдьотє!"
Почуто в рації на днях.
90% батальйонів Тро, чи не найбільш вмотивованої піхоти за час великого вторгнення, зараз небоєздатні. Вони не можуть фізично виконувати ті завдання, які їм нарізають у штабах бригад-патріархів. Нікому там вже воювати.
І всі це чудово розуміють.
Проте продовжують нарізати ці накази. Бо залишилось аж 10%, якими ще певний час можна позатикати дірки.
Найбільш гідними людьми, яких я зустрічав у своєму житті.
Тими, які тягнутимуть до останнього, навіть коли варіантів вже не залишається.

[belkafoto.livejournal.com]

Тому, коли ви наступного разу прочитаєте в новинах, що фронт провалився ще в якомусь місці через ще якийсь батальйон Тро - просто згадайте, що про це вже неодноразово попереджалось. Згадайте шлях, який пройшов кожен із тих бійців. Згадайте ставлення, яке він отримував до себе повсякчас. Повірте, що ті "трошніки" робили все, що було в їхніх силах. Просто сил не вистачило.
Тому тепер свій бригадний шеврон я ношу з гордістю (на фото - крайній зліва). Бо надто багато хороших людей віддало за нього своє здоров'я та життя. Без перебільшення - героїчно.
А героїзм, як відомо, це завжди наслідок чийогось серйозного пройобу.
П.С. Ілюстрація до написаного.
Текст написав кілька днів тому, сидячи на позиції. Сьогодні вранці змінювались під спг та 82мм. Ми на L200, наші бригадні друзі на М113.
Без втрат.

П.П.С. Я зі 112 бригади, допис солідарності з побратимами з 206 бату.